Понад 13 тисяч киян підписали петицію про передачу споруд Києво-Печерської лаври з юрисдикції Української Православної Церкви до Київського Патріархату. І це — сумна новина для УПЦ, бо стає очевидним, що частина українського суспільства сьогодні не довіряє нашій Церкві, вважаючи її інструментом політичного впливу сусідньої держави.
Проте ще сумнішою виглядала б сьогодні інша новина: про те, що українська державна влада погодилася на перегляд існуючого юрисдикційного статусу Лаври. Як людина, схильна до аналітичного мислення, я далекий від того, щоб ідеалізувати окремі церковні інституції та особистостей. Однак із цієї ж причини я не можу закривати очі й на інше: останнім часом наші ура-патріоти створюють для держави не менше проблем, ніж ті, кого вони називають «малоросами» та «зрадниками» національної ідеї.
Не сперечаюся — клірики УПЦ часом самі надають реальні приводи для спокус. Серед нас є чимало українських патріотів. Та є, на жаль, і ті, хто відмовляється відспівувати наших убитих на бойовищі воїнів, підміняє проповідь Євангелія політичною агітацією, зневажає українську культуру та самобутню релігійну традицію.
Ми живемо в інформаційному світі, де ціна слова та жесту істотно зросла. Історія Церкви завжди рясніла не лише святістю, а й негараздами, неладами, нешляхетними вчинками священиків та ієрархів. Проте ніколи ще Церква не існувала в ситуації, коли злий, нешляхетний або хамський вчинок однієї людини моментально ставав відомим усім. Чи до кінця усвідомлює це сьогодні духовенство? На жаль, я не можу позитивно відповісти на це питання. Та не демонізуймо окрему соціальну групу. Так, серед духовенства, на жаль, є хами та зрадники. Проте чи можна сказати, що сучасна УПЦ – це, так би мовити, епіцентр хамства та зради? Мені згадується сумна цифра. Як свого часу повідомив голова Служби безпеки України Василь Грицак, 1372 працівники нашої спецслужби зрадили присязі й залишилися на тимчасово окупованих територіях Криму, Луганської та Донецької областей. Вдумаймося в цю цифру: одна тисяча триста сімдесят два зрадники серед працівників СБУ, яка покликана захищати національні інтереси нашої держави. А тепер скажіть мені: хіба серед священства УПЦ знайшлася аналогічна кількість зрадників України, які б сьогодні систематично сприяли сепаратистам?
Наш клір далекий від ідеалу. І мені, людині, яку батьки та блаженноспочилий Митрополит Володимир виховали в дусі українського патріотизму, часто соромно за вчинки та слова моїх братів по вірі. Проте не можна робити вигляд, що ситуація в УПЦ радикально відрізняється від загальної ситуації в українському суспільстві. Ми не ідеальні. У нас є проблеми, і ці проблеми не можна ігнорувати. Та УПЦ не варто перетворювати на суспільного «ізгоя», а публічно, без "наїздів" вказувати на помилки і в дусі християнського терпіння і правил суспільного життя і існуючого законодавства вимагати виправлення. Так само не варто і закривати очі на недоліки кліру. Аби ситуація змінилася, потрібне уважне (і за необхідності критичне) ставлення громадянського суспільства до проблем церковного життя. Проте це ставлення має бути об’єктивним, а критика — аргументованою.
Ми живемо у складний час і просто не маємо права на суто емоційні реакції. Військовий конфлікт на сході України ще не завершився. Остаточної злагоди у суспільстві ще немає. Економічні та інші ресурси тиску на Україну з боку сусідньої держави ще не вичерпано. То чи варто сьогодні, коли недруги України чекають на наші помилки, провокувати новий — міжконфесійний – конфлікт? А про нього вже говорилося не раз!
Я добре пам’ятаю, як у ніч проти 23 лютого 2014 р. ми, представники УПЦ, разом з нинішнім Президентом України, а тоді народним депутатом Петром Порошенком зупинили біля стін Києво-Печерської лаври самооборону Майдану. Крім ієрархів, духовенства та вірних УПЦ біля стін Лаври тої ночі були присутні і помірковані представники Київського Патріархату. Спільними зусиллями нам вдалося тоді запобігти можливий конфлікт. А те, що російські імперські кола тоді активно шукали нагоди для виправдання масштабного втручання в Україну, є загальновідомим. Прикметним є й інше. Хоча ніякого «штурму» Лаври «бойовиками з Майдану» не відбулося, деякі російські ЗМІ усе ж таки «заздалегідь» поширили інформацію, що Лавру «захоплено».
Провокатори є з різних сторін і імена їх відомі. Хоч цілі в них різні, та батько один - диявол.
Минуло майже два роки. Проте до остаточної стабілізації політичної ситуації ще далеко. Тому мені важко сприймати нові спроби переглянути нинішній статус Києво-Печерської лаври інакше як вільну або невільну провокацію. Чим може скінчитися така провокація? Наведу позицію з цього приводу чинного Голови Державного департаменту у справах релігій і національностей А.В. Юраша: «Можна лише уявити, якщо навіть теоретично хтось спробує змінити належність Києво-Печерської Лаври — це викличе міжнародний скандал, який використає Росія. З огляду на її методи ведення зовнішньої політики, вона може навіть увести в столицю свої війська, щоб захистити вірян своєї церкви».
Хай береже нас всіх Господь!
11 грудня 2015 р.
Олександр
митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський
духівник Фонду пам'яті Блаженнішого Митрополита Володимира