Щодо дискусії про богослужбову мову. Частина IV

 

Див. також Частина I, Частина II, Частина ІІІ

 

Частина IV

 

МОВНА СИТУАЦІЯ В РУСЬКІЙ ПРАВОСЛАВНІЙ ЦЕРКВІ ТА «УКРАЇНСЬКА ПРОБЛЕМА»

 

Абсолютна більшість парафій Руської Православної Церкви вживає сьогодні в богослужінніновоцерковнословянську мову1 московського ізводу, оформлення якої відбулося під час книжної справи (реформи) патріарха Никона (у XVII столітті)2. Паралельно з новоцерковнослов’янською у богослужбовому вжитку в Руській Церкві сьогодні також зустрічаються дві інші форми церковнослов’янської мови:

 

  • Староцерковнословянська («стара» або дореформена редакція церковнослов’янської мови, якою звершується богослужіння в так званих єдиновірницьких парафіях);

  • Редагована новоцерковнословянська (редакція новоцерковнослов’янської мови, здійснена наприкінці XIX – на початку XX ст., переважно зусиллями спеціальної комісії під керівництвом архієпископа (у майбутньому — патріарха) Сергія (Старгородського); сьогодні у богослужбовій практиці книги цієї редакції трапляються нечасто3).

 

Паралельно із церковнослов’янською у богослужбовій практиці «етнічних» парафій у Росії (чуваські, мордовські, марійські, кряшенські, якутські тощо) вживаються національні мови цих народів. Переклади цими мовами було здійснено переважно у Синодальний період (у ХІХ – на початку ХХ ст.). «Зазвичай, якщо неможливо з певних причин проводити богослужіння повністю національною мовою (наприклад, якутською через неповноту перекладу богослужбових книг), відповідною мовою звершується Божественна Літургія або дублюється читання нею Святого Письма»4.

[Ілл.: Титульні аркуші православного Служебника у перекладі святителя Миколая Японського і Павла Накаі]

В Автономних і Самокерованих Церквах у складі Московського Патріархату також уживаються сучасні національні мови. Наприклад, у Японській та Китайській5 Автономних Церквах богослужіння звершується японською та китайською мовами. Важливо зазначити, що в обох випадках переклад богослужбових текстів здійснили ієрархи, яких Церква згодом долучила до лику святих. Святитель Миколай (Касаткін), архієпископ Японський канонізований як рівноапостольний6, а архієпископ Таврійський Гурій (Карпов) (1814-1882)7 канонізований як місцевошанований святий Симферопольської єпархії.

 

У храмах Мінська та Вітебська — у громадах Білоруської Православної Церкви8 — регулярно звершуються богослужіння білоруською мовою. Традицію толерантного ставлення до білоруськомовного богослужіння започаткував митрополит Філарет (Вахромеєв), який понад тридцять років обіймав митрополичу кафедру в Мінську і нині є почесним Патріаршим Екзархом Білорусі. Переклади богослужбових текстів білоруською мовою з благословення Митрополита Філарета здійснює Братство на честь Віленських мучеників при Петропавлівському Соборі Мінська. При цьому на сайті собору, при якому діє згадане Братство, доступні деякі богослужбові тексти білоруською мовою. Як можна зрозуміти з інформації, розміщеної на цьому сайті, за бажання вірян, чинопослідування таїнств хрещення та миропомазання, а також послідування вінчання та панахиди можуть звершуватися білоруською мовою.

 

Більш проблемна ситуація із уживанням національної (сучасної) мови в богослужбовій сфері склалася нині в Україні, де україномовні богослужіння відбуваються у більшості парафій УПЦ Київського Патріархату та Української Автокефальної Православної Церкви9, а також у приблизно 200 парафіях Української Православної Церкви (більшість із них розташована на Волині та Рівненщині)10.

 

Звершення богослужіння українською мовою було неодноразово санкціоноване канонічною владою Православної Церкви в Україні. Зокрема 6 червня (24 травня за старим стилем) 1921 року Синод єпископів України дозволив звершувати богослужіння українською мовою «там, де цього бажають парафіяни більшістю у дві третини голосів». Святитель Тихон, Патріарх Московський визнав, що це рішення повністю відповідає «духу Православної Церкви»11. Рішення про дозвіл парафіянам обирати богослужбову мову було підтверджене й Київською нарадою єпископів, духовенства і мирян у вересні 1922 року12. Важливо зазначити, що в тих регіонах, де у 1920-ті роки до богослужіння було запроваджено українську мову, вдалося суттєво послабити позиції так званих «липківців» (прибічників неканонічної ієрархії Василя Липківського).

 

Дозвіл звершувати богослужіння українською мовою підтвердив і Собор Української Православної Церкви в листопаді 1991 року13, а також Київська нарада єпископів, духовенства і мирян у вересні 1992 року. Блаженніший Митрополит Володимир, особисто обстоюючи прерогативу церковнослов’янської мови в богослужінні, неодноразово зауважував, що немає і не може бути заперечень щодо перекладу богослужбових текстів українською мовою та запровадження їх на тих парафіях, які самі цього побажають. Він наголошував, що сьогодні варто приділити особливу увагу перекладацькій діяльності14.

[Ілл.: Святий рівноапостольний Миколай Японський]

До чого може призвести перегляд цієї церковної позиції? По-перше, заборона (навіть неформальна й негласна) вживання української мови у богослужінні може істотно ускладнити місію УПЦ у сучасному світі15. По-друге, — і цей аргумент варто визнати вкрай важливим із пастирського погляду, — відмова УПЦ від уживання української мови в богослужінні фактично «дублює» у сучасному суспільстві сумнозвісний поділ за конфесійною ознакою (самопроголошені УПЦ КП та УАПЦ / канонічна УПЦ) поділом за мовною та культурною ознакою (українська мова в богослужінні / новоцерковнослов’янська мова в богослужінні). Виглядає так, наче УПЦ відмовляється від опікування частиною православних християн України, орієнтованою на українську культуру, для якої українська мова в богослужінні є важливою, і витісняє її за межі канонічного православ’я. І це при тому, що УПЦ вже має тут сумний історичний досвід: наприкінці 80-х років минулого століття, коли наші парафії на теренах Західної України масово відходили від Українського Екзархату РПЦ16, одним із суттєвих чинників поширення структур УАПЦ та УГКЦ було саме «мовне питання».

 

Зазначимо також, що саме ця обставина пастирського характеру відрізняє ситуацію в Україні, де нині існує найчисельніше в сучасному православному світі церковне розділення, від ситуації в Росії, де богослужіння російською мовою не отримало благословення, що спричинило конфлікт між священноначаллям та громадою священика Георгія Кочеткова, де практикувалася русифікація богослужіння. Не заглиблюючись в історію полеміки між «консервативною» більшістю в РПЦ та «реформаторами»17 із громади о. Георгія Кочеткова, вважаємо за потрібне зауважити принципову різницю між пастирською ситуацією в Україні та в Росії. Якщо в Росії «альтернативне» православ’я не набуло нині поширення й не ідентифікує себе з російською мовою богослужіння, то в Україні (де за офіційними даними існує близько 6 тисяч православних парафій УПЦ КП та УАПЦ, де богослужіння звершується українською), така самоідентифікація є.

 

Відмова від запровадження сучасної української мови як літургійної максимально ускладнює улікування церковного розділення в майбутньому.

 

У певному дисонансі з концепцією наших консерваторів (які виступають проти звершення богослужінь «профанною» українською мовою) перебуває і наявна сьогодні в Московському Патріархаті практика використання богослужбових текстів англійською, французькою, німецькою, іспанською та іншими національними мовами у Корсунській, Сурозькій та Берлінській єпархіях, у Патріарших парафіях у США, а також у Російській Православній Церкві за Кордоном (першоієрарх якої, до речі, свого часу заявив про нагальну потребу «у перекладі молитов зі старослов’янської російською мовою»)18.

[Ілл.: Молитва Господня «Отче наш» японською у перекладі святителя Миколая]

 

Зрештою, важливо наголосити, що сучасна українська мова у православному богослужінні активно вживається в інших помісних Церквах. Зокрема Константинопольський Патріархат санкціонував вживанняукраїнської мови як богослужбової в українських емігрантських громадах. В Українських Православних Церквах у США та Канаді (в юрисдикції Константинопольського Патріархату) богослужіння сьогодні звершується українською мовою. Вживання української мови в богослужінні допомогло значно згуртувати українську громаду в Америці та Канаді. Проте, хоча останнім часом українська мова у храмах УПЦ у США й Канаді і функціонує паралельно з англійською (впровадження якої важливе для залучення до храмів молоді), можна сказати, що українська мова була й залишається важливою складовою ідентичності православних християн української діаспори, а її богослужбове вживання, з пастирського погляду, виявилося повністю виправданим.

 

Отже, вживання в богослужінні РПЦ сучасних національних мов там, де цього вимагають місіонерські завдання, і відсутність богослужбової літератури українською мовою, яка б отримала схвалення священноначалія УПЦ та могла широко вживатися у храмах нашої Церкви:

 

  • Викликає подив у сучасному українському суспільстві, де й так існує стійке уявлення про УПЦ як «Російську Православну Церкву в Україні»;

  • Істотно звужує місіонерський інструментарій Церкви в роботі з молоддю й тими, для кого дорогими є українська культура та українська мова як богослужбова;

  • Створює вагомі перешкоди у справі майбутнього відновлення церковної єдності.

 

Висновки

 

Чи доречно звершувати богослужіння сучасною (українською) мовою? Дискусії щодо цього питання сьогодні часто виявляють давню полеміку між двома неформальними спільнотами нашої Церкви: «консерваторами» та «лібералами».

 

З погляду поміркованих «консерваторів» служіння українською є допустимим, хоча й не бажаним. При цьому з погляду радикально-консервативних церковних кіл переклад «повсякденною» українською мовою богослужбових текстів, а тим більше, використання їх у храмовому богослужінні є неприпустимим, ледь не святотатством. Із погляду ж поміркованих «лібералів» україномовне богослужіння є не лише допустимим, а й корисним, оскільки його краще зрозуміють сучасні люди (додамо, що представники радикально-ліберальної позиції нерідко схильні взагалі заперечувати цінність церковнослов’янської мови й доцільність служіння нею в сучасних умовах).

 

Яким може бути вихід? Якщо представникам крайніх напрямків досить важко порозумітися (принаймні доти, доки в їхній системі аргументів домінуватимуть секулярні мотиви та цінності), то «помірковані консерватори» й «помірковані ліберали» можуть і мають знайти спільну позицію щодо мовного питання. Важливо лише, щоб обидві сторони не уникали діалогу і пам’ятали, що церковна істина є, так би мовити, «позапартійною» і виявляє себе там, де ми відмовляємося від власних «ліберальних» чи «консервативних» уподобань, довіряючи себе «царському шляху» Церкви.

[Ілл.: Служебник французькою мовою. Видання Паризької православної семінарії. Видано з благословення єпископа Корсунського Нестора]

 

Як точно зазначив науковий консультант Синодальної Біблійно-Богословської комісії Руської Православної Церкви і багаторічний співробітник Митрополита Філарета (Вахромеєва) О. І. Кирлежев:

 

«Бути консерватором — не завжди погано, але при цьому не варто забувати, що “консерватизм” завжди виникає як опозиція “лібералізму”, тобто консервативна установка завжди співвідносна ліберальній і в певному сенсі їй тотожна. Різниця лише в акцентах: в одному випадку — обов’язково на “старому” й “незмінному”, а в іншому — на “новому”, на термінових “змінах”. А сутність — одна і полягає в однобічності самого підходу. Поділ на “консерваторів” і “лібералів” вказує на втрату здатності підійти до проблеми нового і старого по суті й шукати “царського шляху”, “золотої середини”. Розколюється правда: одні беруть на себе захист незмінного, інші — наполягають на постійній новизні, живому в житті» 19.

 

Умовні «ліберали» в нашій Церкві переймаються тим, щоб Святе Письмо та богослужіння Церкви були зрозумілі вірянам, і намагаються в міру своїх сил сприяти церковній єдності в майбутньому. Умовні «консерватори» турбуються про те, щоб богослужіння українською не сприяло процесам секуляризації та не виглядало як «капітуляція» канонічного Православ’я перед національно-демократичним рухом і прихильниками самопроголошеної автокефалії.

 

І все-таки, відмовившись від «партійних» антипатій і упереджень стосовно одне одного, представники обох напрямків можуть і мають знайти сьогодні спільне бачення подальшого розвитку Української Православної Церкви на основі вірності Переданню, а також з огляду на особливі пастирські обставини, що склалися нині в українському Православ’ї.

 

І «консервативна», і «ліберальна» позиції виникають тоді, коли проявляється виразна тенденція до абсолютизації тієї чи іншої частини Передання. Натомість, коли ми зберігаємо вірність Переданню у йогоцілісності, ці поділи стають умовними, і ми ступаємо на благословенний святими отцями царський шлях «золотої середини».

 

«Правий у серці своєму той, — пише святитель Василій Великий, — чия думка не ухиляється ані до надмірністі, ані до нестачі, але скеровується до середини добродітелі». Цей духовний закон має бути основою для прийняття рішень щодо церковного життя, — зокрема щодо мовного питання, — де ми також маємо спиратися не на частину Передання або історичного досвіду Церкви, а на їхню цілісність та повноту.

 

* * *

 

Хоча богослужбове вживання української мови і викликає певне відторгнення у консервативно налаштованих представників УПЦ20, важливо пам’ятати, що:

 

  • «Не існує жодних догматичних чи канонічних перешкод для вживання в богослужінні національних мов»21, і, зокрема, української мови. Як сказано у Зверненні Патріарха Московського і всієї Росії Тихона до чад Православної Церкви на Україні від 23(10).07. 1921 р., «постанова Священного Українського Синоду про богослужбову мову… є прийнятною, як така, що відповідає духу Православної Церкви. Перед Господом усі рівні, й ім’я Боже славиться всіма мовами світу»22;

  • Відповідно до неодноразових соборних постанов Православної Церкви в Україні, рішення про вживання української мови в богослужінні має прийматися на парафіяльному рівні; якщо дві третини парафіян бажають чути українську мову в богослужінні, це є достатньою підставою для використання української мови як літургійної;23

  • З пастирського погляду, звершення богослужінь українською мовою є важливим свідченням універсального характеру християнського Одкровення, а також того, що наша Українська Православна Церква живе повнотою цього Одкровення, ні в чому його не порушуючи;

  • Розмаїття форм церковного життя завжди було притаманне Православ’ю, де одночасно співіснували і співіснують різні практики (приміром, спільножительна і самітницька традиції чернецтва, або паралельне вживання давніх і нових мов у деяких сучасних Помісних Церквах).

 

З іншого боку, хоча окремі представники «ліберального» крила в УПЦ іноді й налаштовані на тотальну українізацію богослужіння, важливо усвідомлювати, що вона не відповідає бажанням переважної більшості нашої пастви і, відповідно, не є виправданою з пастирського погляду. У середовищі священиків-лібералів можна часто почути про історичне значення Другого Ватиканського Собору та літургійних реформ, що спричинили впровадження до повсюдної богослужбової практики Римо-Католицької Церкви національних мов. Проте, говорячи про Другий Ватиканський Собор і взагалі про католицьке ставлення до проблеми літургійної мови у другій половині ХХ століття, варто пам’ятати й про ту глибоку повагу, з якою Католицька Церква досі ставиться до «християнської латинської мови».

 

«Уважне вивчення актів II Ватиканського Собору, — пише Ю. Стасюк, — не дає нам формальних підстав для висновку, що саме на цьому найбільшому форумі Католицької Церкви у XX столітті було розпочато дії з усунення латини з богослужбової сфери. Навпаки, Собор, хоча й неодноразово вказує на можливість і необхідність обмеженого вживання народної мови в Літургії заради блага вірян (порівн.: Конституція Sacrosanctum Concilium 36, 52, 54, 63), все-таки наполягає на тому, що «за винятком випадків, передбачених партикулярним правом, у латинських обрядах має зберігатися вживання латинської мови» (SC 36, §1). Собор наголошує на необхідності «зберігати повагу до християнської латинської мови, до її літургійного вживання, зокрема й у піснеспівах, а також до всієї традиції латинської Церкви» (SC 91)24 »25.

 

Важливим для наших церковних лібералів є й інший, уже ближчий до нас історичний досвід. Як засвідчила історія, впровадження національних мов богослужіння у слов’янських Церквах, — зокрема Сербській, Болгарській, Польській та Чехо-Словацькій — зовсім не означає цілковитого витіснення там із богослужбової практики церковнослов’янської. Співіснуючи з національними мовами, церковнослов’янська не тільки залишається у вжитку, а й навіть може зберігати домінуюче положення.

[Ілл.: Свята відправа Вечірня і Рання. Переклад з грецької проф. Івана Огієнко. Львів-Київ, 1922 р. ]

 

Не варто, і навіть шкідливо ставити перед собою завдання «вигнати» церковнослов’янську мову з богослужіння нашої Церкви.

 

Проаналізувавши ситуацію, що склалася, а також практику інших Помісних Церков, варто усвідомити, що ідея тотальної заміни церковнослов’янської мови на українську — це небезпечна утопія, спроба втілити яку в життя шляхом нав’язування рішень «згори-вниз», може спричинити масштабні збурення і навіть розколи.

 

Важливим є також інший аспект проблеми. Впровадження церковної української мови справді є важливим місіонерським і пастирським інструментом. Однак це ще не означає, що відмова від церковнослов’янської мови має бути актом «церковного патріотизму». Так, сучасна редакція церковнослов’янської мови є значно русифікованою. З погляду збереження помісної традиції нашої Церкви важливою є не відмова від церковнослов’янської мови, а популяризація автентичних для України традицій її вимови і текстів, якими користувалася наша Церква із часів Київської Русі.

 

Зрештою, здійснюючи переклади богослужбових текстів, є сенс прислухатися до думки одного з найкращих християнських перекладачів минулого століття С. С. Аверинцева:

 

«Що ж до мови богослужіння, — вважає дослідник у своєму актуальному для нас тексті «Про мову Церкви», — то я б хотів (перепросивши за те, що піддав ваше терпіння такому випробуванню) наприкінці висловити декілька загальних положень. Я вважаю, що переклад необхідний для всіх тих випадків, коли щось вимовляється виразно, експліцитно й емфатично від імені всіх, хто молиться. І це також стосується молитов для особистого вжитку. Людина не повинна звикати до можливості промовляти перед Богом і Богові щось, чого сама не розуміє і за що не може взяти на себе повної відповідальності. Тоді молитва перетворюється на просте вичитування ніби й не зовсім від власного імені... це страшно. З іншого боку, гадаю, що є низка богослужбових текстів, насамперед урочистих і таємничих піснеспівів, які варто було б залишити у їхньому слов’янському вигляді саме на знак урочистості й таємничості, — а перекласти їх часом страшенно важко, як, наприклад, у випадку ключової за своїм значенням і за своєю літургійною функцією «Херувимської». Та якщо вже їх перекладати, то мовою особливо інтенсивно слов’янізованою»26.

 

Важко не погодитися з дослідником: залишивши за деякими частинами наших літургійних молитов їхній «слов’янський вигляд», ми б не лише змогли уникнути помилкового перекладу та спрощення, а й зберегли б за богослужінням, яке звершується сучасною мовою, «знак урочистості й таємничості» і, таким чином, не допустили б «обмирщения» богослужіння, якого так побоюються наші консерватори.

 

 

Олександр (Драбинко),
митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський УПЦ


-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

1 Термін «новоцерковнослов’янська» був запропонований відомим чеським палеославістом В. Ф. Марешем.

2 «Абсолютна більшість її [Російської Православної Церкви — М.О.] парафій, — пишуть свящ. Феодор Людоговський і диякон Максим Плякін, — використовують у богослужінні книги, видрукувані у Синодальних типографіях протягом XVIII–XIX століть (та пізніші їх перевидання), що були результатом книжної правки, розпочатої 1654 року за Святішого Патріарха Никона і завершеної виданням 1751 року так званої “Єлизаветинської” церковнослов’янської Біблії. Оскільки мова цих книг істотно відрізняється (з огляду на книжну правку) від мови, зафіксованої у виданнях Московського Друкарського Двору сер. XVI – поч. XVII ст. (і, тим більше, від мови пізніх рукописних богослужбових книг XIV – XV ст.), а мова Місячних Міней редагувалася і пізніше, то для мови цього корпусу богослужбових книг чеський палеославіст В. Ф. Мареш запропонував визначення «новоцерковнослов’янська мова». Саме до групи новоцерковнослов’янських текстів можна віднести служби й акафісти, схвалені в останні два десятиліття для використання у Московському Патріархаті». Див.: Цит. за: Людоговский Феодор, cвящ., Плякин Максим, диак. Богослужебные языки славянских Поместных Церквей: современная ситуация // Труды Саратовской православной духовной семинарии: Сборник. Вып. 4. — Саратов: Изд. Саратовской епархии, 2010. — С.121–122. [Електронний ресурс] // Саратовская православная духовная семинария. URL:http://www.sarpds.ru/images/pdf/Trudy-SPDS/3-SPDS_2009/3-SPDS_2009-120-144-Ludogovskiy.pdf (дата звернення: 29.01.2016).

3 Там само.

4 Там само.

5 Була створена 1956 року рішенням Священного Синоду РПЦ і припинила своє легальне існування наприкінці 1960-х рр. Згідно з постановою Священного Синоду РПЦ від 17 лютого 1997 р.: «Оскільки нині Китайська Автономна Православна Церква не має свого Предстоятеля, надалі до його обрання Помісним Собором цієї Церкви, відповідно до православних канонів, канонічне управління єпархіями Китайської Автономної Православної Церкви здійснюється Предстоятелем Матері-Церкви — Патріархом Московським і всієї Русі. Вирішення практичних питань щодо врегулювання православного життя в Китаї у межах, що відповідають китайському законодавству, доручити голові Відділу зовнішніх церковних відносин».

6 Канонізований Російською Православною Церквою 10 квітня 1970 року. Служба святителю була написана ініціатором прославлення — митрополитом Ленінградським і Новгородським Никодимом (Ротовим) і опублікована вісьмома роками пізніше.

7 Канонізований рішенням Священного Синоду УПЦ від 19 квітня 2008 року (журнал №30). Випускник Петербурзької Духовної Академії, ієромонах Гурій протягом 18 років (з перервою на п'ять років у 1851-1856 рр.) мешкав у Китаї при Пекінській Духовній Місії. Чудово володіючи китайською мовою і активно займаючись перекладами, о. Гурій відредагував наявні переклади китайською книг катехитичного характеру, здійснив нові переклади Псалтирі, Нового Завіту, Літургії свт. Іоана Золотоустого, послідування до Св. Причастя, послідування всенощної, Требника тощо. У цій багаторічній роботі йому допомагали китайці. Оскільки о. Гурій орієнтувався на вживання у перекладах класичної китайської мови і високого стилю (що призвело до того, що перекладені ним тексти були доступні лише освіченим китайцям), пізніше до перекладу святителя Гурія вніс правки архим. Авакум (Чесний). Хоча сам владика Гурій критично ставився до цих правок, вважаючи за недоречне руйнувати високий стиль перекладу, редагування о. Авакума зробило християнські тексти доступнішими для простих китайців. Це видання Нового Завіту в перекладі китайською було здійснене 1864 року в Пекіні. 20 років по тому там само вийшло друком 2-е видання Нового Завіту, значно перероблене архим. Флавіаном (Городецьким; пізніше Митрополит Київський). Див: Православная энциклопедия. Т. 13. М., 2006. С. 475-477. 1900 року внаслідок Іхетуаньського повстання («боксерське повстання») Пекінську Місію і духовних чад о. Гурія було фізично знищено: в ніч з 23 на 24 червня 1900 року 222 православних християнина-китайця прийняли мученицьку смерть на чолі зі священномуч. Митрофаном (священиком китайського походження). У цей час святителя Гурія вже не було на цьому світі — у сані архієпископа Таврійського та Симферопольського він блаженно помер у березні 1882 року.

8 Вона входить до складу Московського Патріархату в статусі Екзархату.

9 В УАПЦ зазвичай використовуються богослужбові книги, видані в Українській Православній Церкві Київського Патріархату, а також окремі книги, підготовлені до друку в самій УАПЦ.

10 Де традиційно використовуються богослужбові книги українською мовою, видані у 1920-40-і рр. Польською Православною Церквою, а також аналогічні книги, видані в українській діаспорі. Про історію створення та поширення українських перекладів богослужбових текстів у Польській Православній Церкві див: Власовський Іван. Нарис історії Української Православної Церкви. — Кн. IV (XX ст.), ч. 2. — Нью-Йорк: Бавн Брук, 1975. — С. 114-126.

11 Див: Обращение Патриарха Московского и всея России Тихона к чадам Православной Церкви на Украине от 23(10).07.1921. Надруковано в: Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ 14-30 жовтня 1921 р.: Документи і матеріали. — Київ, Львів, 1999. — С. 503.

12 Про цю нараду див.: Феодосий (Процюк), митр. Обособленческие движения в Православной Церкви на Украине (1917—1943). — М., 2004. — С. 237-241.

13 Послання цього Собору надруковано в: Собор Украинской Православной Церкви 1-3 ноября 1991 г. — К., 1992.

14 Українська Православна Церква на межі тисячоліть: Документи і матеріали. — К., 2012. — С. 123-124.

15 Про особливу актуальність перекладів Святого Письма та богослужбових текстів українською мовою «в контексті місії УПЦ в сучасному українському суспільстві» говорив свого часу Предстоятель УПЦ. Див.: Українська Православна Церква на межі тисячоліть: Документи і матеріали. — С. 122.

16 Існував до 27 жовтня 1990 р., коли Архієрейський Собор РПЦ, який проходив у Москві 25-27 жовтня, прийняв Визначення про Українську Православну Церкву, яким було скасовано назву «Український Екзархат» та присвоєно самостійність та незалежність в управлінні проголошеній цим Собором Українській Православній Церкві.

17 Вживаючи терміни «консерватори» та «реформатори», хочемо, слідом за російським вченим А. Десницьким, зауважити: «Ці терміни, звісно ж, є великою мірою умовними, але, принаймні, не є образливими, на відміну від дедалі популярніших нині прізвиськ «неообновленці» (до речі, тавтологія!), «ретрогради» тощо». Див.: А. Десницкий. — Вказ. праця. — С. 329.

18 Первоиерарх Иларион: надо перевести молитвы на современный русский язык. Комсомольская правда. (Опубліковано 13.05.2008).

19 Кырлежев А. И. Понимает ли Бог по-русски? // Язык Церкви. — Вып. 1. — М.: 1997. — С. 41.

20 В одних через брак інформації, у інших — через наявність культурних чи політичних упереджень.

21 Митрополит Киевский и всея Украины Владимир (Сабодан). Мысли разных лет. — К.: Фонд памяти Блаженнейшего Митрополита Владимира, Laurus, 2015. — С. 207.

22 Обращение Патриарха Московского и всея России Тихона к чадам Православной Церкви на Украине от 23(10).07.1921 // Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ 14–30 жовтня 1921 р.: документи і матеріали… — С. 503–504.

23 Важливо також розробити безконфліктну модель вживання української мови у тих парафіях, де кількість вірян, що висловлюються за такий варіант, менша за дві третини. У таких випадках духовенство і вся парафія загалом могли б із розумінням поставитися до бажання більшості (чи меншості) парафіян, які висловлюються за вживання української мови, і на основі спільно досягнутого рішення впровадити періодичне (або часткове) звершення богослужінь українською. Причому, визначаючи графік богослужінь церковнослов’янською та українською, було б корисно брати до уваги реальну кількість прихильників тієї чи іншої мови богослужіння. Приміром, якщо за рішення вживати у богослужінні українську мову висловилася третина парафії, то логічним було б звершення Божественної Літургії українською один раз щомісяця. Ще одним безконфліктним варіантом уживання української мови в парафії можуть бути суботні україномовні Літургії, як це практикується в Преображенському Соборі м. Києва. Корисним тут може бути й досвід закордонних парафій Руської Православної Церкви та інших Помісних Церков, де вживання кількох богослужбових мов не порушує церковного миру у громадах, а, навпаки, сприяє їх єднанню, демонструючи повагу до різних церковних традицій та різних культур.

24 Див. Документы II Ватиканского Собора. — М.: 1998. — С. 15-51.

25 Стасюк Ю. А. Латинский язык в современной Католической Церкви // Иностранные языки в научном и учебно-методическом аспектах. — Вып. 6. — Новосибирск, 2006. - С. 91-101. Електронний текст статті доступний на сайті російського філологічного порталу philology.ru

26 Аверинцев С.С. О языке Церкви. Язык как совместное обладание эпох и поколений. [Електронний ресурс] //Азбука веры. URL: http://azbyka.ru/otechnik/Sergej_Averincev/o-jazyke-tserkvi/#sel = (дата звернення: 29.01.2016).