Війна — найжахливіша річ, яка лише може трапитися з людьми. Це час, коли людське серце сліпне і відмовляється бачити у іншій людині — образ Божий, брата, ближнього, і, власне, людину. Час, коли, урухомлені ненавистю, люди дозволяють собі порушувати вічні Божі заповіді.
Війна — це страшне зло. А тому Церква молилася і завжди молитиметься про Божий мир та примирення. Ми всі отримали життя від Небесного Отця. Усі — походимо від Адама та Єви. Саме тому будь-яка війна — братовбивча. «Отче наш» — звертаємося ми на молитві перед Божим Лицем. І тим самим визнаємо, що усі інші люди — це Божі діти, наші брати і сестри.
Війни надихає диявол. «Якщо миротворці, — каже святитель Іоан Золотоуст, — сини Божі, то порушники [миру] — сини диявола». Будь-яка війна — це насилля і вбивства. А, отже, ніхто з тих, хто брав участь у війні, не може підійти до Євхаристійної Чаші без докорів сумління. Але Церква відрізняє війну завойовницьку, спричинену бажанням загарбати чужу землю, від війни захисної, від дій воїнів, які захищають від насилля чужинців свій народ, свою землю, свої родини. «Православна Церква, — писав Митрополит Володимир, — не може не благословляти самозахист сторони, на яку було вчинено напад ззовні. У такому випадку вимушена війна стає справедливою, стає єдиним засобом для відновлення порушених прав, а участь у ній відкриває для християнина широкі можливості для втілення заповіді: «немає більше від тієї любови, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15,13).
Ці слова Митрополита Володимира пригадуються мені, коли я бачу мужні обличчя наших воїнів, які захищають державну самостійність та соборність України на Сході, де, на жаль, досі щодня гинуть люди. Низький уклін вам, захисники України! Нехай береже кожного з вас Господь! Нехай у ваші родини ніколи не прийде біда, нехай ніколи не литимуться сльози ваших матерів, дітей та жінок…
Існує думка, що війна на Донбасі — війна не лише братовбивча, але й громадянська або, кажучи мовою церковної молитви, війна міжусобна. Однак погодитися з цим твердженням важко. Дійсно, в цій війні присутні певні елементи громадянської війни: бо з боку маріонеткових квазідержав «ДНР» і «ЛНР» у військових діях беруть участь не лише російські військові та добровольці, але й наші співвітчизники, тобто громадяни України. Проте, абсолютно очевидно, що війна на Донбасі була інспірована ззовні. Інспірована силами, які бажали і досі бажають знищити нанівець українську державність.
Хто несе відповідальність за розв’язання військових дій на Донбасі? Відповідь на це дали Верховна Рада України, коли своїм рішенням від 27 січня 2015 р. визначала Російську Федерацію «державою-агресором» та Парламентська асамблея Ради Європи, яка у своїй резолюції 2067 «Зниклі особи під час конфлікту в Україні» від 25 червня 2015 р. чітко засвідчила, що причиною всіх негараздів стала «російська агресія».
Політика — це завжди лукавство та лжа. Тим паче, коли йдеться про політику імперіалістичну, метою якої є поневолення народів. Сучасна політика Росії — політика імперіалістична у гіршому сенсі цього слова. Росія тужить по величі, яку вона, нібито, втратила після падіння комунізму та розвалу СРСР. Однак, справжня велич християнського народу полягає не у зовнішній, а у внутрішній величі — величі культури, величі духу, і, зрештою, величі християнського самообмеження (про нагальну потребу якого для Росії свого часу натхненно писав Олександр Солженіцин).
Бог не створював народів-поневолювачів та народів-рабів. Усі народи покликані Ним до свободи та мирного співіснування. А тому, будь-яка загарбницька війна — це порушення Божої волі, злочин проти неба і людства, і, зрештою, призводить до катастрофи у житті народу, який її розпочав. «Тим, хто прагне війни, — писав Блаженніший Митрополит Володимир, — корисно пам’ятати, чим завершилися грізні завоювання Тамерлана, Олександра Македонського, римлян, Наполеона і ближча нам за часом спроба оволодіти світом нацистів… Зруйнування вавилонської вежі — має глибоко символічне значення у світовій історії. Ті, хто надто прив’язався до землі, ті, що кинули Богові виклик, ті, хто забули про Нього — гинуть. Чимало подібних веж поринули у безодню: Вавилон, Рим, Франція XVIII століття, Німеччина…»
Імперіалізм, спокуса та омана зовнішньою величчю — це, ніщо інше як продовження богопротивної справи будівничих Вавилонської вежі. Але як християни ми не можемо бажати Росії долі Вавилону, а тому молимося за те, аби російський народ знайшов у собі сили перемогти спокусу імперіалізму. Політику Росії стосовно України важко назвати виваженою та мудрою. Якщо би церковна Росія наважилася чверть століття тому допомогти УПЦ набути статус Помісної Церкви, то нинішнього розколу би не існувало, а РПЦ мала би нині в особі помісної Української Церкви надійного союзника у православному світі… Таж само і в політичній сфері. Чим довше Росія намагатиметься протистояти історичному самовизначенню України, тим катастрофічніше будуть наслідки ігнорування нею своїх реальних історичних проблем. Одна з таких проблем — проблема запустіння, гігантських регіонів Сибіру та Далекого Сходу Росії, де сьогодні стрімко збільшується китайська присутність. Окупація Криму та війна на Донбасі — призвели до катастрофічного погіршення україно-російських взаємин та жорсткого конфлікту Росії зі західним світом. Проте не виключено, що справжній виклик для Росії може прийти не зі Заходу, а з Півдня…
В Росії панує сьогодні українофобія. Але не будемо наслідувати її приклад. Не можна складати перед агресором зброю. Але не можна і наслідувати його помилки. Отже, будемо мудрими і терпимими. Пам’ятаємо: наша державна та культурна традиція походить не від Золотої Орди, а від золотоверхного Києва, де у княжі часи панував європейський дух…
Війна на Донбасі — величезне випробування для України і для кожного з нас. Ми маємо боронити свою землю і свою державність від зовнішньої агресії. Маємо знайти шляхи порозуміння зі своїми співвітчизниками, які живуть на Донбасі. Маємо, зрештою, лишати своє серце і розум вільними від ненависті.
Допоможи нам у цьому Боже!