- Владико, цими днями ви очолили церковні торжества у Луцьку, і це вже не перший ваш приїзд до Волинської єпархії. Вас пов’язує із нею, напевно, те що ви самі родом з історичної Волині?

- Так, найперше мене пов’язує із волинською землеюте, що це моя батьківщина. І якщо я не є зовсім «класичним» волинянином, то я є родом з Великої Волині, а саме з міста Корця на Рівненщині. Це – споконовічні землі Галицько-Волинського князівства. Місто Корець, як і Луцьк, має давню історію. Вперше Корець згадується у 1151 році, і є навіть відомості, що преподобний Варлаам - засновник Зимненського Свято-Успенського Святогірського монастирятакож заснував Корецький монастир. У цьому Свято-Троїцькому монастирі відбувалося моє духовне зростання з дитячих років, там я навчався у недільній школі, і звідси я поїхав вступати на навчання до духовної семінарії. Із Волинською єпархією , загалом із Волинню мене пов’язує і те, що із багатьма тут у мене склалися теплі відносини, тут несли своє служіння на Володимир-Волинській кафедрі владики Симеон, нині митрополит Вінницький і Барський, і Никодим, що нині є архієпископом Житомирським і Новоград-Волинським. І, звісно, це – Свято-Успенський Зимненський монастир, у якому дуже любив бувати покійний Предстоятель нашої Церкви, блаженної пам’яті, митрополит Київський і всієї України Володимир. Власне, зараз тут, у Волинській єпархії, у мене склалися особливо теплі дружні стосунки із її речником протоієреєм Валентином Марчуком. Волинь – це моя рідна земля, а рідна земля – вона і лікує, і гріє, і надихає.

- Блаженної пам’яті, Блаженніший митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан), про якого ви згадали, у вашому житті зіграв особливу роль, адже ви були його особистим секретарем, а ще перед тим як прийняли черенцтво і священний сан, ви біля цього владики несли послух іподиякона.

- Так, місце Блаженнішого Митрополита Володимира у моєму житті і становленні– одне із найвизначних. Таких людей у моєму житті є декілька. Звичайно, перше місце я надаю моїй бабусі, яка у ті старі атеїстичні часи прищепила мені віру і любов до Бога, до Церкви, привчила ходити до храму, навчила перших молитов. Друге місце посідає настоятельниця Корецького Свято-Троїцького жіночого монастиря, нині покійна, ігуменя Наталія, а також, нині ще живий, протоієрей Йосип Богаченко. Ці люди доклали багато зусиль до мого виховання, зокрема, отримання мною у недільній школі при Корецькому монастирі першої духовної освіти.

І, звісна річ, - це Блаженніший митрополит Володимир. Ви знаєте, Блаженніший владика Володимир - це, дійсно, зірка на небосхилі церковному. Власне кажучи, він і підвів мене до тих вершин, на яких я є сьогодні. З його рук я отримав священний сан диякона, монашеський постриг, сан священика, і зрештою – сан єпископа, якого мене удостоїв в день свого улюбленого свята – дня пам’яті святителя і чудотворця Миколая. Біля ніг Блаженнішого Митрополита Володимира я ніс послух упродовж 16 років. Із ним я знайомий із 1992 року, з тих самих пір коли він очолив нашу Українську Православну Церкву. Він тоді приїздив на Волинь відвідував і Свято-Троїцький Корецький монастир в день пам’яті місцевої шанованої ікони Божої Матері «Споручниця грішних». А ми тоді, пам’ятаю, кожного року влаштовували такі собі дитячі концерти у недільній школі, де кожний мав можливість проявити свої таланти. І їх міг побачити та оцінити Предстоятель. Коли я закінчив семінарію, Блаженніший владика благословив мене на вступ до Київської духовної академії. Згодом, через декілька місяців, він благословив мене і на іподияконський послух. Далі – був послух особистого секретаря, послух священика і єпископа.

- Які риси Блаженнішго митрополита Володимира вам найбільше запам’яталися?

- Чому варто повчится від Блаженнішого Митрополита Володимира, - так це смиренню, людяності, прощенню, любові до Бога, любові до ближнього, любові до України, любові до храму і богослужіння. Загалом, найяскравішою рисою владики була саме любов. Христос–Спаситель заповідав своїм апостолам і усім нам : «Заповідь нову даю вам, любіть один одного». І цю Господню настанову, блаженної пам’яті, владика Володимир виконав сповна.

- Ви сказали, що Блаженніший Митрополит Володимир мав велику любов до України, був справжнім патріотом. Зараз ця риса дуже актуальна, адже наша Держава переживає складні часи і нам усім, як ніколи, потрібна консолідація і патріотизм. А Православна Церква, в усі часи випробувань була із народом України, благословляла своїх вірних на подвиг заради Батьківщини. Розкажіть, владико, будь ласка про те, яким має бути християнський патріотизм, і у чому він проявляється?

- Християнський патріотизм - це дієва любов до своєї Батьківщини. Це не повинен бути егоїстичний націоналізм, котрий щось викремлює чи виособлює. Ми повинні із терпінням сприймати те, що, можливо, нам не подобається, і свій патріотизм, свою любов до Батьківщини проявляти дієво конкретними справами. А не лише словами. Свого часу Господь викривав фарисеїв за те, що вони моляться так, аби їх усі бачили, ставши на перехресті, посипаючи голову попелом, і голосно, щоб усі чули. І патріотизм також повнен бути не таким галасливим, а дієвим. Треба, щоб любов до України була у серці, а не лише на устах. Треба молитися за свою землю, треба працювати на своїй землі, треба боротися із неправдою. І, якщо потрібно, треба і захищати її зі зброєю в руках. Що і роблять зараз наші теперішні патріоти, які боронять цілісність нашої Держави. Як у Криму, який, на жаль, анексований сьогодні державою-агресором, так і на сході України, де, на превелкий жаль, йде війна. А от причиною цієї війни як раз і стало викривлене почуття патріотизму, яке проявляться у формі таких негативних рис, як імперіалізм, шовінізм, нацизм. Шкода, але ці риси притаманні деяким нашим православним братам, які уявляють собі справжній патріотизм саме таким.

- Цей ваш приїзд на Волинь особливо радісний, адже він відбувся у великодні дні. Пасха Христова – найбільше свято для православних християн, і ви цього року, в певній мірі, святкуєте його і разом з волинянами також.

- Так, дійсно. Воскресіння Христове – основа нашої віри, і як сказав святий апостол Павло, якщо Христос не воскрес, то віра наша марна і надії у нас нема, і проповідь даремна. Слова про Воскресіння – це не лише слова. Це блага звістка яка була сповіщена ангелами жінкам-мироносицям, а вони їх вони сповістили апостолам. Коли Воскреслий Господь явився своїм учням, першими Його словами були – «Радійте» і «Мир вам». Радість Воскресіння Христового, звістка про те, що Він переміг смерть вселяє в нас надію, що смерті немає, і що те тимчавое явище, яке ми називаємо смертю – це перехід до життя вічного. В свою чергу, будучи тут на землі, і святкуючи ці святі дні, ми не повинні забувати про те, що немає більшої любові ніж та, коли хто покладе душу свою за ближнього свого. Немає більшої заповіді ніж таяк хто полюбить ближнього свого і полюбить Господа Бога. «Заповідь нову даю вам» - говорить Христос-Спаситель, - «любить один одного». «І по тому пізнають , що ви учні мої, - говорить Він, - якщо будете мати любов між собою». Я хочу також наголосити, що сам Господь наш Іісус Христос, Воскресіння Якого ми святкуємо, являється кожному із нас у Святих Дарах, у кожній Євхаристії, яку ми звершуємо у наших храмах. І на практиці,дієво духовно пережити Воскресіння, причастившись святих Христових Таїн, особливо у ці пасхальні дні.

- Як ви б охарактеризували церковне життя у Волинській єпархії?

- Я не можу давати характеристик, тим більше, що я сам не є єпархіальним архієреєм. Але я бачу одне – тут дійсно глибоко віруючі люди, священики , які ревно здійснюють своє служіння. І особливо приємно вражає те, що тут панує серед духовенства і парафіян дуже тепла, родинна атмосфера.

- Владико, головною проблемою сучасного українського Православ’я, є існуюче розділення. На вашу думку, чи є надія на подолання розколу, на те, що в Україні буде Єдина Помісна Православна Церква?

- Звичайно, існуючий розкол – це болюча рана на тілі церковному не тільки України, це – болюча рана усього вселенського Православ’я. І чим далі ми живемо із цим розколом, тим болючішим він є, і тим більше він створює проблем для всього світового Православ’я, оскільки він розширюється, і проблема ця нікуди не дінеться. На мою думку, можливо,більш правильно треба було діяти у 90-х роках, коли сам розкол трапився. Можливо,тоді не вистачило цілковитого розуміння в питанні його вилікування, або був неодоцінений потенціал самої події утворення незалежної Держави Україна. І, відповідно, розуміння того, про що говорить 34 Апостольске правило, що «єпископам всякого народу слід визнавати першого з них». Звісно, Українська Православна Церква, як це було задекларовано у багатьох документах, у тому числі на Харківському соборі 1992 року, і на Помісному соборі 1991 року, має право на помісний статус.Наша Церква має право бути рівноправною сестрою серед Православних Церков. На жаль, це на сьогоднішній день не трапилося. Своєю чергою, з боку священноначалія Російської Православної Церкви, наскільки я розумію, фактор утримання Українив орбіті свого впливу є прегрогативним. Для нас зараз, зокрема з огляду на сьогоднішні події, що відбуваються на сході України, звісно, було б бажано, щоб і духовна риза не була роздираєма так, як сьогодніроздирається цілісність нашої Держави. Я розумію, що дехто з тих , хто пішов свого часу у розкол, зробив це з амбітних міркувань. Але були й інші, які зробили це з міркувань патріотичних, які мали місце. Вони мали своє підгрунтя, не можна сказати, що усі вони, всі хто бажали помісного статусу і пішли в так званий розкол, поголовно є розкольниками і ворогами Церкви. Вони, таким чином, реалізували якісь свої наміри. Сьогодні виросло нове покоління уже в тому розколі. І, даруйте, ні ми, ні наші брати цей розкол не творили. Чому ми повинні один на одного «тикати пальцями» і казати - «ви – москалі», або «ви – розкольники»? Треба шукати шляхи подолання явища, яке ми сьогодні називаємо розколом. Блаженніший Митрополит Володимир, у своєму заповіті, зазначив, що ми не можемо спокійно дивитися, на те, як зараз роздирається Тіло Христове і брат на брата дивиться скоса. Ми повинні зайнятися заліковуванням цього розколу. Але проявити це як з одної одного боку, так і з іншого боку. Зрозуміло, що ніхто ні з яким покаянням, так як його розуміють певні представники нашого священноначалія, не прийде, і на колінах вимолювати прощення не буде. Варто зрозуміти, що Помісну Церкву треба робити якимось іншим шляхом. І вона, ця Помісна Церква, має право на існування. Хто не хоче перебувати в цій Помісній Церкві, в єдиній Церкві України і українського народу – той має повне право зберегти свою юриздикційну приналежність Московському Патріархату, і бути Російською Православною Церквою в Україні на кшталт Зарубіжної Церкви у складі Московського Патріархату. Це явище абсолютно нормальне. Звичайно, усі в одну огорожу церковну, на жаль, не зберуться. Проте залікувати розділення і налагодити євхаристійне спілкування між частиною, яка хоче бути Українською Православною Церквою в сім’ї Православних Церков, і тою частиною, яка буде знаходитися , до прикладу, в складі Московського Патріархату треба. Це євхаристійне спілкування має бути віднайдене, і це покладе край кровоточивій рані розколу, яку ми, на жаль, маємо в Україні. Блаженніший Митрополит Володимир звертався, свого часу, а саме у 2008 році на Синаксисі, до предстоятелів Помісних Православних Церковіз листом, у якому писав, що якщо ми не можемо вилікувати цей розкол самі, то увагу на нього повинна звернутився повнота Вселенської Церкви. Свого часу, мною, як головою Відділу зовнішних церковних відносин, як секретарем, блаженної пам’яті, Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Митрополита Володимира, і як постійним членом Священного Синоду, було зроблено багато чого у цьому напрямку. І ці здобутки мали свій результат,а як буде далі – це вже хай розсудить історія.

- Як би ви охарактеризували результати гаванської зустрічі патріарха Кирила із папою Франциском І? Як це може, на вашу думку вплинути на подалші відносини між Православною і Римо-Католицькою Церквами?

- По-перше - в мене абсолютно нормальна здорова реакція на ці події які відбулися. Україна завжди перебувала і перебуває у становищі перехрестя доріг між Сходом і Заходом, що дозвляло їй, при томузберігати свій православний статус. Ми усвідомлюємо себе як православні українці. І нам не може нічим загрожувати зустріч Московського патріарха, чи будь-кого з Римским папою. Свого часу я особисто, з доручення митрополита Володимира, зустірчався із папою Бенедиктом XVI, що нині перебуває на спокої, і митрополит Володимир зустрічався із папою Римським . Не бачу у цьому жодних проблем, тим більше такого есхатологічного характеру, як це декому здається. Проблема полягає тут вже у нашому вихованні. Якщо ми виховані в нетерпимості, то це, даруйте, «викривлена еклезіологія», і це вже не правильно. Кожен християнин повинен,по-перше, сам відповідати за себе і свою церковність. Те, що відбувається з іншими конфесіями - воно повинне нас хвилювати, але ми не повинні давати якусь таку категоричну оцінку, як це намагається робити дехто.

- Скажіть, владико, будь-ласка, яким би ви хотіли бачити мабутнє Украни?

- Безумовно як цілісної соборної Держави. Безумовно із поверенням Криму. І щоб була відновлена братська любов, як і церковне спілкування між тими, хто на разі є розділеними.

- І, наостанок, що б ви могли побажати нам, журналістам? Нашому інтернет-виданню «Волинська правда», зокрема?

- Бажаю вам віри, любові і надії. І миру, адже Христос – Спаситель, з’явившись апостолам по своєму Воскреснні, сказав «Мир вам». І хочу звернутися до вас вічними словами «Христос Воскрес!»

Воістину Воскрес! Щиро дякуємо за розмову.

Костянтин Олексюк

11 травня 2016 р.