Життя кожної людини складається з різноманітних викликів і місій. Зрештою, – з позицій. У нашій гостьовій ексклюзивній розмові з митрополитом Переяслав-Хмельницьким та Вишневським УПЦ Олександром (Драбинком) говоримо про важливість покликання, служіння у Церкві та міжконфесійний діалог.
– Преосвященніший Владико, ви вже неоднаразово розповідали про своє перше знайомство з Блаженнішим Володимиром. А як відбулося Ваше покликання до монашества?
– Рішення стати ченцем було прийнято вже у той час, коли я працював поруч з Митрополитом Володимиром. Переді мною був приклад Блаженнішого. Ця людина вміла повністю віддаватися церковному життю, потребам Церкви. Ми працювали 7 днів на тиждень і 24 години на добу. З часом я переконався, що такий щільний графік, така кількість поїздок єпархіями, така кількість щоденних зустрічей просто не залишає часу на щось інше, крім потреб Церкви. Тому ідея про створення сім’ї за таких умов була просто нереальною. Кому потрібен батько, який не має змоги присвятити дитині час? Яка родина витримає ситуацію, коли її глави, чоловіка, ніколи немає вдома? Сан диякона, а згодом священика, я прийняв у стані целібату. Думка про чернецтво була ще з часів навчання у Московській семінарії. А реалізувалася вона десять років тому — 20 серпня 2006 р. — на Святій Горі Афон, де я був пострижений в чернецтво Митрополитом Володимиром у монастирі Святого Пантелеймона.
– А наскільки архиєрей взагалі може жити чернечим життям?
– Ви поставили доволі цікаве питання. Адже монах — це не просто людина, яка прийняла обітницю безшлюбності, тобто відмовилася від родинного життя. Монах — це, так би мовити, соціальний мрець, це людина, яка має відмовитися абсолютно від усього. І, перш за все, — від власної волі, оскільки монах має жити згідно з настановами духівника та у послуху йому. Однак, чи може єпископ, який посідає у Церкві керівне становище — постійно, день у день, відмовлятися від власної волі? Тут є певна проблема. Що робити монахові, якщо його обрано єпископом? Це питання розглядав Константинопольський собор 1385 р. І цей собор прийшов до такої відповіді — прийняття єпископського сану не може звільнити від обітниці безшлюбності. Але від обітниці послуху єпископ, згідно з рішенням собору 1385 р., звільняється.
– 2006 року ви стали особистим секретарем Митрополита Володимира, а 2007 єпископом Переяслав-Хмельницьким. Віхи служіння розпочалися у доволі молодому віці. Наскільки важко було приймати всі ці виклики?
Біля Митрополита Володимира я був з 1998 р., коли був призначений його референтом. Через вісім років, коли коло моїх обов’язків було вже давно розширене, Блаженніший вирішив змінити формальну назву моєї посади і призначив мене своїм особистим секретарем. Людині, яка не розуміється на тонкощах церковного етикету, незрозуміло, яка саме відмінність між референтом та секретарем архиєрея. Але по факту — особистий секретар це наближена до єпископа особа, його права рука. Працювати з Митрополитом Володимиром було дуже цікаво. Але й вельми нелегко. Для мене, як єпископа і взагалі церковної людини — це була унікальна можливість. Митрополит Володимир був для мене не лише керівником, а вчителем, духовним батьком. Коли він був живий і при силі, дехто вважав, що я «кар’єрист», який обирає у житті найкомфортніший шлях. Але згадайте кінець 2011 – початок 2012 рр. Блаженніший Митрополит Володимир тоді тяжко хворів, а деякі впливові церковні діячі хотіли скористатися цим, аби усунути його від керівництва Церквою. Багато хто тоді мені казав: «владико, подумай про своє майбутнє». Але я не міг думати про себе, коли бачив очі Блаженнішого. Зрадити цю людину я просто не міг. З точки зору прагматиків, я зробив «неправильний вибір». Мене було знято з посади Голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків, виведено з постійних членів Синоду УПЦ. Дійшло навіть до того, що керуючись емоціями, опоненти Митрополита Володимира звинуватили мене у «наклепі на соборний розум Церкви і хулі на Духа Святого»… Але коли би переді мною сьогодні знову постав такий вибір — продовжити кар’єру або зрадити свого вчителя — я би хотів вчинити так само, як і на початку 2012 р. Адже краще достойно програти, ніж виграти ціною зради.
– Владико, зараз переживаємо важкий час у нашій державі; окрім того, є багато викликів у нашому релігійному середовищі. Ви відомі як прихильник міжцерковного діалогу. Поділіться досвідом, як можна практично це здійснювати?
– «Якщо людина хоче примиритися з іншою, — вчив Митрополит Володимир, — вона повинна зробити крок назустріч з тим, з ким хоче примиритися, хоча б той був і неправий». А в сучасній Україні, на жаль, офіційний діалог між різними церковними спільнотами після кончини Митрополита Володимира зійшов нанівець. «Ми — канонічні, ми — законні, нас визнає весь православний світ, а, отже, нам нічого і нікого не бракує», — вважають деякі. Тут завжди згадується притча про Доброго Пастиря. У нього теж було «майже все». Все, окрім однієї вівці, заради якої він покинув «плерому» з 99 овець…
Неправда, що нам «нічого і нікого не бракує». Нашій країні бракує церковної єдності, нам бракує мільйонів наших братів і сестер, які сьогодні не перебувають з нами у єднанні молитов і Євхаристії… Аби вести діалог, потрібно вміти слухати. Бачити іншу людину, розуміти її мотиви, логіку, цінності… Імітувати діалог неважко. Варто лише бути гарним актором. Але, якщо ми спробуємо насправді чути і розуміти іншого, то це буде нелегко. Релігійне керівне середовище — це середовище переважно чоловіче. А чоловіки звикли жити ідеями, концепціями, звикли до уявної картини світу… Діалог — це не спосіб самоствердження. Тут, навпаки, потрібна жертовність, убогість духу, про яку казав Христос. Мені важко давати поради іншим, як саме вести діалог. Але порадником тут можу бути не я, а Сам Христос, Який казав: «Й інших овець маю, які не з цього двору, і тих Мені треба привести; і голос Мій почують, і буде одне стадо і один Пастир» (Ін. 10,16).
Наприкінці про конкретику. На мою думку, єпископи та священики з різних церковних спільнот не мають ігнорувати один одного. На жаль, наші церковні структури не перебувають у діалозі. Але це не заважає спілкуватися особисто. Канонічні вимоги не дозволяють нам сьогодні спільно молитися. Але хіба канони забороняють спілкуватися, усміхатися, прощати і просити прощення?.. Ті, кому вигідний стан розколу, завжди знайдуть на своє виправдання той або інший канон, який можна буде довільно тлумачити. Але головний «канон» християнства — це любов. І про це ніколи не потрібно забувати.
– Владико, ваші ідеї про єднання українського Православ’я – дуже чіткі і по-своєму революційні. Чи були реакції на ваші думки зі сторони духовенства УПЦ, а також з позиції тих православних гілок, які сьогодні прагнуть об’єднання?
– Революційність — сумнівний комплімент для церковної людини. А от на необхідність чітко та ясно формулювати думки завжди звертав мою увагу Блаженніший Володимир. Щодо реакції на мої думки та мою позицію. Чимало з єпископів та духовенства нашої Церкви знають мою відданість пам’яті спочилого Митрополита Володимира. І розуміють, що моя сучасна позиція — це певним чином данина пам’яті Його Блаженству, який був і залишається головним і по-справжньому єдиним вчителем у моєму житті. Подолання розколу і відновлення церковної єдності — це квінтесенція духовного заповіту Митрополита Володимира. Знаю, що серед кліриків та єпископату УПЦ й сьогодні, після його блаженної кончини, є багато тих, хто готовий не лише на словах, але і ділом засвідчити свою вірність церковному курсу Митрополита Володимира. Тепер стосовно позиції інших церковних спільнот в Україні. Я — вікарний єпископ, і не маю права самостійно брати участь в переговорному процесі. Проте, як і решта кліриків або вірян, я маю права на особисту думку й особисту позицію. Гадаю, що моя відкритість до діалогу та прихильність справі відновлення церковної єдності не є секретом для церковної громади України. Справа не в особистостях, а у позиції. Моя позиція — це відновлення церковної єдності на основі визнаного помісного статусу, незалежного від будь-якого керівного релігійного центра ззовні.
Здобуття такого статусу наша Церква декларувала ще на Харківському Соборі: «ми не тільки одностайно схвалюємо і підтримуємо устремління Української православної пастви до повної незалежності, тобто канонічної автокефалії, але і робимо всі заходи, щоб законним шляхом вирішувалось це життєве питання нашої Церкви». Про потребу і необхідність автокефалії йшлося і в багатьох інших документах УПЦ різних років. Як бачимо, ідея набуття автокефального статусу не є новою для нашої Церкви. Необхідність автокефалії — це не моя вигадка. Це — нагальна потреба. Адже без помісного статусу ми не зможемо відновити церковну єдність в нашій країні.
– Все ж ідея Єдиної Помісної Церкви – це ідея-фікс чи реалістична можливість?
– «Єдина помісна» — це вираз, який увійшов в обіг з легкої руки президента Ющенка. Але він має певний недолік — по-перше, термін помісна надто туманний. Адже з точки зору вчення про Церкву (еклезіології) помісною Церквою вже є єпархія. Тим паче, помісною Церквою є УПЦ, яка має широкі канонічні права в складі Московського Патріархату. Тому я б замість терміну помісна — вживав термін «автокефальна», сенс якого більш зрозумілий й однозначний. Тепер про єдність. Іноді вираз «Єдина Помісна Церква» розуміється так, ніби він означає, що наступного дня після отримання канонічної автокефалії в Україні буде існувати лише одна Православна Церква — автокефальна. Це не так. Приналежність до тої або іншої церковної юрисдикції має вирішуватися людиною особисто. Тут абсолютно недоречний примус з боку держави або навіть і суспільства.
– А що робити у тому випадку, коли Церква політизується і перетворюється, вибачте, на інструмент політики сусідньої держави? Як ви, певно, знаєте, в Україні сьогодні не бракує підводних течій, які лише прикриваються духовністю.
– Якось мене спитала одна людина, яка мала стосунок до правоохоронних структур: «Чому у вашій Церкві так багато сепаратистів і зрадників?». Я неодноразово чув це питання від різних людей. І хочу відповісти публічно. У березні цього року на сайті СБУ опублікований поіменний список колишніх співробітників, які зрадили присязі та перейшли на бік ворога. До цього списку увійшла одна тисяча 391 особа. Заглянемо в Закон про СБУ. Згідно статті 2 цього Закону, на СБУ покладається захист державного суверенітету і територіальної цілісності. А тепер відкриємо Статут УПЦ. Чи містяться там аналогічні пункти?.. Що я хочу цим сказати? Якщо окремі клірики або навіть і цілі церковні структури порушують українське законодавство, то вони мають і відповідати згідно з цим законодавством. Але тут не мусить бути колективної відповідальності. Як не було і колективної відповідальності СБУ, де, як виявилося, існує як мінімум біля 1,4 тисяч зрадників. Я — єпископ. І виявляти порушників закону в рясах — це не моя функція. Але якщо такі дійсно є, то як громадянин України я вважаю, що вони мають відповідати за свої вчинки.
Разом з тим, все, що я щойно сказав, ще не означає, що в Україні не мають права на існування церковні структури Московського Патріархату. Священикам та церковним громадам не потрібно вказувати, до якої юрисдикції їм потрібно належати. Інакше Україна, сама того не помічаючи, перетвориться на недемократичну країну. Ми не маємо наслідувати релігійну політику Росії, де держава намагається щільно контролювати церковне життя. Церква — відокремлена від держави. І як така вона має право на самовизначення.
Тому для мене важливо не те, скільки парафій і коли перейде до автокефальної Православної Церкви в Україні, якщо така відбудеться. Для мене набагато важливішим є те, щоби ця Церква перебувала в спілкуванні молитов зі вселенським православ’ям і тою ж Православною Церквою Росії. Я розумію українське суспільство, яке турбується про те, щоб українське православ’я було чисельним і впливовим. Але зрозумійте і нас, людей Церкви. Адже з богословської точки зору Православна Церква — це єдина Церква. Тому і ми, і православні румуни, і греки, і араби, і росіяни — належимо до тої ж самої єдиної кафолічної (або вселенської) Православної Церкви.
– Однак, ви так і не сказали — канонічна автокефалія і об’єднання православних в Україні це реалістично?
– Все, що відбувається — відбувається Божою волею. Я особисто вірю в те, що в Україні невдовзі постане своя помісна, автокефальна Церква і щодня молюся за те, щоби вона постала без чвар, суперечок та розділень.
– Без сумніву, вас можна назвати дуже сучасним владикою – ви ведете акаунти у соціальних мережах, записуєте проповіді на Youtube-каналі, служите українською мовою. Як сьогодні Церква повинна спілкуватися із сучасною молоддю, яка дедалі більше піддається секулярним віянням?
– Потрібно лишатися собою. Не намагатися бути підкреслено сучасним. Або ж навпаки штучно-архаїчним. У нас в Церкві простежується цікавий феномен. Молоді віряни іноді є більшими традиціоналістами, ніж клірики похилого віку. Тому деякі священики сьогодні кажуть: погляньте, у нас в храмі чимало молоді, і все це завдяки тому, що ми — консерватори, шануємо традицію тощо. Але молодь не шукає у Церкві лібералізму або консерватизму. Усього цього не бракує і в секулярному середовищі. Молодь шукає у Церкві справжнього, достеменного. Ким був Христос? Консерватором? Або лібералом?.. З точки зору релігійного консерватизму тих часів, слова «я і Отець — єдине»(Ін. 10,30) виглядали богохульними. А з точки зору лібералів наших часів — Ісус Христос виглядає мало не фундаменталістом.
Недаремно ж Він каже: «Не думайте, що Я прийшов порушити Закон або Пророків: не порушити прийшов Я, а виконати. Бо істинно кажу вам: доки існуватимуть небо і земля, жодна йота чи жодна риска не перейде із закону, поки не здійсниться все». (Мф. 5, 17-18). Христос був справжньою людиною і справжнім Богом. І цією справжністю, достеменністю буквально дихає усе Євангеліє. Тому, на мою думку, найкраща місіонерська стратегія — це не та або інша стилістика, а достовірність нашої віри і нашого церковного досвіду.
– Ми говорили про те, як Церква має спілкуватися із сучасним мирянином, а яким має бути духівник для сучасного мирянина?
– Пригадую слова одного священика, який багато мандрував світом. Ще будучи мирянином, він визначив для себе три чітких критерії, за якими обирав храм та громаду у своїх безкінечних мандрах: 1) близьке розташування; 2) гарний церковний спів та 3) тверезий з духовної точки зору священик. Зрозуміло, що у цих трьох критеріях присутня доля іронії. І, усе ж, духовна тверезість у сучасному світі вартує дуже багато. Одна з проблем священика, духівника — це удаваність, дистанція між реальністю та словами, які ми вимовляємо. Але Церква — це не «театр благочестя». Тому ми маємо постійно стежити за своїми вчинками і словами. А не змушувати іншим робити те, чого ми не здатні виконати самі. «Зв’язують важкі тягарі, які неможливо носити, і кладуть їх людям на плечі; самі ж і пальцем своїм не хочуть зрушити їх», — казав Христос про книжників та фарисеїв (Мф. 23,4). Так було дві тисячі років тому. І так, на жаль, нерідко є й сьогодні. У багатьох священиків головною книгою їх життя лишається Типікон, де головним чином містяться устави богослужіння. Але головною книгою нашого життя має бути Євангеліє. Не Типікон. І навіть не книга Левіт, а саме Євангеліє. Зрозуміло, що сучасне суспільство часто ставиться до священика як до виконавця обряду. Але без віри, без змісту — обряд нічого не вартий. Спілкуючись зі знайомим психологом, я нещодавно почув цікаву думку про одну з небезпек психоаналізу. Оскільки у психоаналізі доволі важко визначити психічну норму, такою «нормою» для пацієнта може підсвідомо стати психоаналітик. Подібна небезпека може статися і у стосунках священика і його духовного чада. Тут може виникнути неусвідомлена спокуса зробити інших схожими на себе — нав’язати духовним чадам свої релігійні або, наприклад, естетичні уподобання. Тут варто згадати про Христа. Зауважте, якими різними були найближчі учні Христа з числа апостолів. Господь лишав своїм учням свободу, свободу лишатися собою. І так само пильнувати цю свободу особистості — свободу лишатися собою — має і духівник. Отже, скажу наостанок, священику дуже важливо лишатися собою і не позбавляти цієї можливості інших. Жити у суспільстві подібних нецікаво. Барви життя мають лишатися різноманітними.
Розмовляла Юліана Лавриш
