Панове, вчіться програвати гідно! Репліка з приводу одного «скану».

Панове, вчіться програвати гідно! Репліка з приводу одного «скану». 9 жовтня колишній міністр МВС Віталій Захарченко, який на сьогодні перебуває у розшуку та переховується на території РФ, поширив через мережу facebook документ без назви та за моїм підписом. Прекрасно пам’ятаю цей документ. А ще краще — обставини, в яких він був написаний, а, точніше, записаний під диктовку пана Захарченка.

Обставини ці, на жаль, були для мене вкрай тяжкі. Стан здоров’я Блаженнішого Митрополита Володимира був критичним. Відповідальність за його лікування була покладена на мене. А відчуття було таке, що і «православний президент», і деякі церковні достойники давно вже припинили молитися за здоров’я та довголіття Блаженнішого й були напоготові проспівати йому «Вічну пам'ять».

Ще з юнацьких, семінарських, часів мені запала у свідомість фраза, яку Достоєвський вклав в уста Великого Інквізитора: «Зачем же ты пришел нам мешать?» Перефразуючи її, «могильники» Митрополита Володимира могли б спитати: «Почему ты не уходишь? Почему нам мешаешь?»

Митрополит Володимир на той час заважав багатьом. Заважав тим, що займав таку бажану для багатьох Київську кафедру та посаду Предстоятеля. Заважав, бо не дозволяв зробити з Української Церкви філіал проросійської політичної партії… Мені було прекрасно відомо: якщо я буду відсутній біля Блаженнішого, то його недоброзичливці скористаються цим, аби пришвидшити його кончину. Саме тому, коли Захарченко запропонував написати мені згаданий текст, я мав доволі обмежену можливість обирати. З одного боку, — документ, який хотів отримати від мене Захарченко для того, щоб за необхідністю шантажувати в майбутньому. З іншого — здоров’я, а, можливо, і саме життя людини, яка без мене лишалася безпорадною та беззахисною.

Важко повірити, щоб похапцем збираючи свої речі перед втечею, пан Захарченко вклав у валізку «компромат на Драбинка». Скоріше повірю у інше — цей аркуш та інші документи, пов’язані з цією справою, весь цей час перебували у одного олігарха або у одного єпископа, які лишилися в Україні… Але хіба так важливо, де саме донедавна зберігався цей папірець? На мою думку, важливіше інше: публікуючи цей, написаний в умовах психологічного тиску та шантажу документ, олігархічно-ієрархічний дуумвірат намагається мене залякати. Мовляв, якщо ти не замовкнеш, то ми систематично нищитимемо твою репутацію…

Що ж, мені не звикати до скерованих проти мене провокацій та інформаційних війн. Останніми місяцями мало не щодня проти мене друкуються фейкові новини та брехливі статті. Не боюсь я й публікації подібних, нехай і написаних моєю рукою, документів. «Часи змінюються, а методи ті ж самі», — з сумом прокоментував мою оповідь про ці, написані під примусом документи, мій Авва Блаженніший Митрополит Володимир. «Нехай це лишиться на його совісті», — сказав Блаженніший іншого разу, після того, як керуючий справами УПЦ Митрополит Антоній при свідках забрав у нього, живого та чинного Предстоятеля, особисту печатку.

Панове, вчіться програвати гідно! Репліка з приводу одного «скану». Блаженніший був смиренною людиною і не був владолюбцем. Але коли на нього тиснули, він на очах змінювався і ставав жорстким немов камінь. Так само він вчив чинити і мене. На що розраховує Новинський, оголошуючи мені «війну фейків та компроматів»? Він вважає, що моя головна мета — сьогодні або завтра стати на чолі Української Церкви. А, отже, я боюсь інформаційних «вкидів», які завадять мені посісти високу церковну посаду. Ви помиляєтесь, пане олігарше! За 16 років, які я провів біля Митрополита Володимира, я зрозумів просту річ: важлива не посада, яку ти посідаєш, а те, ким ти є як особистість.

Митрополит Володимир і пам'ять про нього — це частина мого життя, частина мене, самого. Тому я не можу зрадити його пам'ять. Не можу робити вигляд, що забув, як гробили Старця «православний президент» Янукович та його псевдоправославна команда, яка була готова задушити Церкву в державних обіймах. Або забути про те, як зрадили свого Предстоятеля та Вчителя ті, хто позиціонував себе як його учні та соратники. Не називатиму їх імена. Не тому, що відчуваю страх, а для того, щоб убезпечити від болю душі тих людей, які вважають цих людей своїми духовними наставниками. Наведу лише кілька слів, які чув з уст нашого спочилого Предстоятеля. «Вони утопили мене у лестощах», — сказав Блаженніший одного разу. А іншого разу — з того ж сумного приводу — додав: «хіба я їм чогось не дав?»

Ви можете заперечувати ці слова. Вважати їх підробними. Адже вони не надруковані на офіційному бланку, не підбиті печаткою та не зареєстровані в церковній канцелярії. Але хіба наше життя — це назавжди? Хіба не каже апостол: «що таке ваше життя? Воно є пара, що з’являється на короткий час, а потiм зникає»? (Яків, 4, 14). Легко ширити брехню руками найманих піар-агенцій. Важче буде після смерті подивитися в очі праведному Старцю, перед яким ви завинили…

Не сумніваюся, що команда «колишніх» продовжуватиме обливати мене брудом. Не сумніваюся, що знову вибірково цитуватимуться або публікуватимуться документи… Адже моя пам'ять та моя позиція — це не просто юридична небезпека для цих людей. Вони прекрасно знають, що на їх совісті є й набагато важчі гріхи, ніж знущання наді мною і Митрополитом Володимиром. Наприклад, розстріл Майдану. Або державна зрада, провокування війни, фінансування терористичних спільнот. Але вони розуміють: історія про те, як вони намагалися позбавити влади в Церкві тяжкохворого Предстоятеля — це остаточне безчестя, остаточна історична ганьба.

В історії є чимало особистостей, які виявилися політичними банкрутами. Засланий на острів Єлени Наполеон. Біла Гвардія, яка втратила свою країну в результаті громадянської війни. Діячі Української Народної Республіки, які програли війну з СРСР та були змушені відступати закордон… Але хіба схожі на цих шляхетних людей Янукович, Захарченко та інші «московські» вигнанці?

Адже програвати можна і потрібно гідно, залишаючись людиною...