Олександр (Драбинко)
Митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський,
Засновник Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Володимира

«УСЕ, ЩО МИ РОБИМО — РОБИТЬСЯ НАМИ В ПАМ'ЯТЬ ПРО БЛАЖЕННІШОГО МИТРОПОЛИТА ВОЛОДИМИРА»

В Україні точиться війна. У це важко повірити. Особливо, якщо ви живете в Європі. Або в Києві, де життя вирує так, ніби нічого і не трапилося. Але, потрапивши на Схід, ви моментально ніби потрапляєте у іншу країну та інший світ. Світ, де лунають постріли і гинуть люди. Світ, де незалежність України не є доконаним фактом, як це бачиться з Києва, а потребує щоденного захисту. Світ, де страждає цивільне населення.

Війна на Донбасі — виклик для церковної спільноти України. Й особливим чином — виклик для Української Православної Церкви, патріарший центр якої знаходиться поза Україною. Або «на території країни-агресора», як це сьогодні формулюють деякі політики.

УПЦ не є «іноземною конфесією». Серед її пастирів майже немає іноземних громадян. Її віряни переважно говорять українською мовою. Але головна проблема сучасної УПЦ — це конфлікт двох лояльностей. Одна з них — церковно-конфесійна — вимагає від священнослужителів та вірян лояльності до свого патріаршого центру. Інша — громадянська — лояльності до держави, громадянами якої ми усі є.

Місія Церкви може бути успішною в суспільстві лише за умови, що Церква та церковні ієрархи не відокремлюють себе від народу, від країни, від живих людей. Народ України сьогодні воює за свій суверенітет та територіальну незалежність. За цих умов я, як громадянин і церковний ієрарх, не можу робити вигляд, що війна на Донбасі має характер війни громадянської. Не можу робити вигляд, що в Україні буцім-то немає російських військових. Зрештою, не можу робити вигляд, що єдине, на що потребує сьогодні Україна — це церковна молитва…

Звісно, ми молимося за свою Батьківщину — «За боголюбиву і Богом бережену Україну нашу, за уряд та військо її». Ми робимо це щоденно. Ми молимося за «воїнів, що за віру і Вітчизну життя своє на полі брані поклали». І молимося за живих. Ми згадуємо наших мужніх воїнів-захисників на кожній проскомідії, кожній Божественній Літургії, кожній церковній службі.

Любов завжди конкретна. Тому, окрім молитви, ми намагаємося ще творити добрі справи для наших братів у Христі, які перебувають у зоні АТО, захищаючи суверенітет України та жителів стражденної землі Донбасу. Громада Преображенського Собору м. Києва, настоятелем якого я є, видала «Молитовник воїна», де містяться головні ранішні та вечірні молитви, а також молитви, які стануть у пригоді нашим воїнам: молитви за Українську державу в час нашестя ворогів, молитви у небезпеці та молитви воїна перед боєм. Ми передали українським військовослужбовцям декілька старовинних ікон — Божої Матері «Тихвінської», святителя Миколая Чудотворця та святого великомученика і цілителя Пантелеїмона. Ми привозили в Україну зі Святого граду Єрусалиму святиню світового Православ'я — гефсиманську Плащаницю Пресвятої Богородиці і молилися перед нею, в тому числі і в зоні АТО, за мир в Україні. Ми допомагаємо ліками пораненим українським військовослужбовцям. Ми постійно передаємо у зону АТО гуманітарну допомогу — продукти харчування, засоби особистої гігієни та одяг. Я особисто та інші співробітники Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Володимира неодноразово відвідували зону АТО, аби духовно підтримати наших воїнів. Ми допомагали і допомагатимемо тим, хто сьогодні живе на Донбасі, й тим, хто був змушений його покинути. До прикладу, надали кошти для завершення ремонтних робіт у школі №6 міста Слов'янськ…

Не буду перераховувати усіх наших справ. А краще скажу про те, чому ми це робимо. В першу чергу це, звісно, любов до ближніх, без якої не може бути жодного досвіду християнського життя. Патріотизм — це саме і є ця любов до ближніх: любов до своєї родини, до своїх друзів, до свого народу, до своєї країни. З іншого боку, здійснювати ці справи любові спонукає нас вірність духовним настановам та духовній спадщині нашого вчителя — блаженноспочилого Митрополита Володимира.

Усе, що ми робимо — робиться нами в пам'ять про Блаженнішого Митрополита Володимира. І це не випадково. Адже саме він вчив нас любити свій народ і свою рідну землю. Саме Блаженніший вчив любити правду і не боятися брехні. Саме він навчив, коли це потрібно, «йти проти течії» та брати відповідальність.

Не сумніваюся, що в разі, коли б Господь продовжив його дні, Блаженніший був сьогодні зі своїм стражденним народом. Відвідував поранених. Втішав своїм тихим голосом вдовиць і матерів, у яких війна забрала їх синів. Молився за покаяння та навернення до Бога тих, хто розв’язав цей страшний конфлікт. Молився за соборну Україну, з Кримом та Донбасом. І, звісно ж, молився за примирення і за встановлення миру на нашій стражденній землі.

Ми пам’ятаємо слова Блаженнішого: «Любіть свою Батьківщину, бо це так само природньо, як природньо любити свою матір. Не любити матір може лише людина з відхиленнями психіки».

Сучасна Україна не ідеальна. Вона складається з мільйонів людей, кожен з яких має свої недоліки. Але іншої Батьківщини й іншого рідного народу у нас немає і не буде.

Тому наостанок я хочу закликати усіх присутніх щоденно просити у Бога милості та перемоги для нашого народу і ніколи не полишати малих справ любові.

Кожному з нас здається, що його допомога мізерна, що він може зробити замало, що його внесок не вирішальний. Але об’єднавшись довкола Христа, ми спільними зусиллями можемо майже усе.

Любімо Україну! Наближаймо нашу спільну перемогу!