Царствуючий вище небес,
Милосердям спасає нас, Рождаючись від Діви Неіскусобрачної;
Будучи від віку безтілесним, в останні літа Слово стає плоттю,
Щоб покликати до Себе первозданного, що впав.
(Тропар 3-ї пісні Канон Різдва прп. Іоанна Дамаскіна)
Христос Рождається! Славімо!
Возлюбленні у Новонародженому Христі Богомладенці отці, браття та сестри!
Свято, котрого ми з нетерпінням очікуємо щороку, прийшло нині у всій своїй повноті і красі: повноті спасительного євхаристійного змісту і літургічній красі богослужіння.
Христос – Бог, Якому «слава во вишніх», нині знову з «миром» на Землі. Нині знову Він поміж нас, людей, такий близький кожному, рідний і осяжний, і має нині «у людях благовоління» (Лк. 2:14).
Багато пройшло віків з тої вікопомної події, коли «Слово стало плоттю, і пробувало серед нас, повне благодаті і істини» (Ін. 1:14). Ангели, серед ликостоянь яких, перебувало Слово Боже до Свого втілення, сповістили людству «радість велику», що саме нам «народився сьогодні в місті Давидовому Спаситель, який є Христос Господь» (Лк. 2:10,11). Ці слова сповнюють наші віруючі душі радістю і торжественним трепетом. І це цілком зрозуміло. Адже немає і не може бути нікого вищого, дорожчого, ріднішого для віруючого серця, аніж Той, народження Котрого ми сьогодні святкуємо. До Нього спрямовані всі наші найкращі надії і сподівання, пориви і устремління нашого віруючого духу, адже саме в Ньому – у Серцевідці, зосереджені наші самі сокровенні бажання.
Чи багато хоче живе людське серце? Так, воно хоче багато. Мабуть дзеркально від того, що хоче від людини і Сам Бог. А Своє бажання наш Небесний Отець висловлює так: «Дай Мені, сину, твоє серце і твої очі, нехай доріг Моїх пильнують» (Прип. 23:26). Так чого ж хоче людське серце? А воно хоче, перш за все, щоб людина не знала смерті, щоб ніколи не закінчувалося її життя, яким живуть її думки, воля, почуття. Більше того, серце хоче, щоб за порогом земного життя, яке майже завжди рясно полите сльозами та оповите скорботами, наш безсмертний дух насолоджувався вічним щастям і нетривожним спокоєм. Серце наше хоче позбавитись від страждань, які воно переживає від власних житейських негараздів, хвороб, неблагополуччя. Серце хоче прощення, коли в людині починає говорити совість, дорікаючи звершеними гріхами і проступками. Серце хоче втіхи коли, воно плаче сльозами розкаяння, усвідомлюючи свою дріб’язковість і ницість.
І от все те, чого хоче і вимагає наше людське серце, щоб пильнувати Господніх шляхів, все це в повній і досконалій мірі ми отримуємо від Того, чиє Різдво всією нашою Церковною родиною прославляємо і святкуємо. Все це ми іменуємо щастям і знаходимо його в єдиному Джерелі всякого блага Господі нашому Ісусі Христі (Ін.1:17).
Релігійні свята сприймаються нами по різному. Кожен переживає їх по своєму. Певною мірою це залежить від наших особистих характерів – спокійних чи пилких. Від нашого уявлення і сприйняття Бога – Строгого наказуючого Судді, чи Люблячого і всепрощаючого Батька.
Різдву, на мою думку, притаманна тиха радість і блага утаємниченість. Адже воно саме по собі, як нас навчає святий апостол Павло: «велика таємниця благочестя: Бог був явлений у плоті» (1Тим.3:16). Предвічний Син Предвічного Отця являється тихо, майже непомітно, «прийнявши образ раба, став подібним людям» (Флп.2:7).
Прихід Спасителя асоціюється в мене з одним красивим біблейським образом, який не часто згадують, і він наче загублюється за іншими образами, куди більш звучними і яскравими. Ілля, великий пророк, в тяжкий для нього час, коли ізраїльтяни переслідували його і поклонялись ідолам, попросив Господа, щоб Той Сам явився йому. Відповідь йому була такою: «вийди і стань на горі перед лицем Господнім, і ось, Господь пройде, і великий і сильний вітер, що роздирає гори і розтрощує скелі перед Господом, але не у вітрі Господь; після вітру землетрус, але не в землетрусі Господь; після землетрусу вогонь, але не в вогні Господь; після вогню віяння тихого вітру, і там Господь» (3 Цар.19.11-12). Саме з «віянням тихого вітру» можна порівняти явлення Емануїла у скромності і непримітності. Тихий ангельській спів розливається над віфлеємськими пастушими долинами, не грім, не вогонь, не землетрус, не труби і барабани… Тихий ангельський спів: «Слава в вишніх Богу, і на землі мир, в людях благовоління…»
Але Господь приходить у цей світ щоб докорінно його змінити – щоб знову відкрити зачинені за нашими прабатьками Райські двері і зламати Ворота пекельні, які їх прийняли і утримували в своєму полоні. Місія Месії – викупити нас від клятви Закону, ставши за нас клятвою (Гал.3.13).
Христос приходить задля викуплення і звільнення людини із полону гріха, прокляття і смерті. Ми знаємо особисто на собі, або із розповідей, наскільки є тяжкими неволя і полон людський, в якому знаходимося, або потрапляємо за наших земних, життєвих обставин. Ще більш нестерпною є вже лише сама думка про неволю і полон вічний, духовний, де опиняємося порушуючи Закон Божий та Божу Євангельську Правду. Однак, надію визволення принесло Різдво. Воно відчинило двері, через які увійшов Син Божий, ставши Сином людським, щоб взявши нас людей за руку ввести до Царства Божого, як Божих синів по благодаті.
Сини людські стають синами Божими через Ісуса Христа! Ці слова Іринея Ліонського викликають подив і радість, цілковитий захват в нашій душі від того, що це стало можливим. В нашому житті завдяки промислу Божому відбувається багато того що нас дивує і що приховане від наших очей. І це спонукає до ревних пошуків, щоб наблизитись до Таїни Народження Богонемовляти.
Вдосконалюючи себе діяльно в заповідях Христових, із дня в день осягаймо розумом і серцем велич події яку святкуємо – Різдва Христового – свята вічного, свята, яке возсіяло світові світло розуму.
Христос Рождається! Славімо!
Олександр,
митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський
